Поэзия Виталия Иващенко. Загляньмо в душу

Душi потрiбнi перемiни!

В цiм радiсть, але i бiда.

Нехай нiхто не закида

Їй у невiрностi провину.

Бува, сповiдуєш Iсуса,

Аж гульк – до Бiса занесло.

Нiхто не знає, де спокуса,

А де Господнє ремесло.

Нема нiякої вини,

Як серце повниться бажанням.

Не боючись грiха й страждання,

Душа бажає Новини!

* * *

Не увертюра це в любовнiм дiйствi.

Це — сенс iнтиму, насолода й смак:

У нiжних ласках суть душевних iстин,

Iнтелiгентнiсть, вишуканiсть, такт.

Коли душа дозрiла до кохання,

Замрiяно тремтить в передчуттi,

Вуста змовкають. Ми iз сил останнiх

Ледь стримуємо пестощiв потiк.

Найтяжче, найщемнiше —

перший дотик:

Вiн скаже — чи ти бажаний, чи нi.

А потiм непомiтно тануть роки.

Нам вiсiмнадцять! Наче увi снi,

Який нiде й нiхто крiм нас не бачив,

Ми поринаємо в чуттєвий свiт.

В полонi насолоди тiл гарячих

Є i блаженство, i душi полiт!

Потоки нiжностей не зупинити.

Свiдомiсть нас на злетi полиша.

Зливаються тiла в прекраснiй митi,

Бо бiльше ласк не витрима Душа!

* * *

З роками клопотiв неволя

Бажання зводить нанiвець.

Здається, що ось-ось кiнець...

Та раптом посилає Доля

Прекрасну зустрiч... Боже мiй!

Яке нас огортає свято!

Душа стає немов крилата!

Тремтить в передчуттi подiй.

Таких фантазiй в юнi роки

Не знали ми. В нас не було

Бажань гарячих i високих.

Нас зводить з розуму тепло

I нiжнiсть бажаного тiла.

Вся соромливiсть вiдлетiла,

I, як священний ритуал,

Знiмаю з тебе я одежi.

Сьогоднi ти менi належиш,

А я тобi. Грудей овал

I нiжнi губи, плечi, руки...

Як пiсля довгої розлуки

Для себе вiдкриваю я

Твiй аромат, твоє iм'я

I пристрастей гортаннi звуки.

Ми вистраждали свято це!

За нього сплачено роками.

Прекрасне диво стало з нами,

I в радiсть нас потiк несе!

Дай, Боже, кожному iз нас,

Не дивлячись на час i роки,

Вiдчути пристрастi високi,

Коханням зупинити час!

* * *

Три насолоди маю вiд кохання.

Найперша – я стаю самим собою,

Купаюся у щирiм спiлкуваннi,

Про все, що хочу, говорю з тобою.

Не стримуючи нi думок, нi слова

(Бажання i фантазiї – на волю!),

Я тiшуся свободою й любов'ю,

Дивуючись, що оживаю знову!

А друга насолода – все робити,

Так нiжити тебе i так ласкати,

Такi слова на вушко шепотiти,

Так душу над буденнiстю пiдняти,

Щоб ти змогла усiм єством вiдчути

Розкуту радiсть, насолоду тiла,

Щоб ще i ще хотiла i хотiла

Лiтати разом i зi мною бути!

У хвилi нiжностi пiрнаєм знову!

В них вiдчуваю третю насолоду:

Жiночу вдячнiсть – щиру i бездонну,

Злиття блаженство – вищу нагороду!

* * *

Я в юностi так про кохання мрiяв!

Я так жадав, щоби було одне

На все життя! I от збулася мрiя:

Кохання переповнило мене!

Я дня не мiг прожити без побачень!

Життя прекрасним маренням було!

Жiнок, крiм неї, я не чув, не бачив.

Так цiлий рiк!.. Заслiплення пройшло.

Красунь помiтив, постатi i очi,

Почув їх голоси i щирий смiх,

I спокiйнiшi стали нашi ночi,

I звичнi рухи ласки i утiх.

Що трапилось? Куди подiвся трепет?

Я до книжок, шукаючи порад.

А в них одне: любов руйнує третiй.

Та третього нема! Сумна пора.

Я довго йшов до висновку простого

(У ньому мудрiсть, а не знак бiди):

Любов роздiлена зника для того,

Щоби не вмерти раз i назавжди,

Щоб вiдродитись i наснагу дати,

Не забувати нiжностi слова,

В фантазiях чи наяву кохати

I вiдчувати, що душа жива!

А ми, не знаючи законiв вiчних,

Коли любов розчиниться сама,

Вину перекладаємо на iнших,

Шукаєм зраду. А її нема!

* * *

Чому гаряче й пристрасне бажання,

З якого свiт кохання вироста,

Коли тiла зливаються в єднаннi,

Стихає, наче в нiм була мета.

Ти — та, що вчора, я — такий же самий.

Чому ж бажання нашi не такi?

Де та напруга, що була мiж нами?

Куди подiлись пристрастi палкi?

Забули ми, що кожен з нас — частинка,

Дитя Природи. Їй своє робить.

Вона дає потiшитись хвилинку,

Щоб звести нас на ту коротку мить,

Коли бажання вiдключа свiдомiсть,

В прекраснiм злетi сiється зерно

Життя майбутнього. А далi — повiсть

Про двi душi. Природi все одно,

Що буде чи не буде помiж нами.

Вона своє зробила… Ми самi

Господарi чи радостi, чи драми,

Чекають нас чи сльози, чи пiснi —

То все залежить вiд душi потреби.

Чи спiвпадають ритми двох сердець?

В любовi вiчнiй клястися не треба!

Все має свiй початок i кiнець.

Але кiнець — це може бути втрата,

А може — iнший стан душi буття.

Коли вона вже втомиться кохати,

Для дружби й нiжностi є все життя!

* * *

Я розмовляти починав росiйською:

Була евакуацiя, вiйна.

Росiйська школа. Потiм вуз росiйський.

Менi була мов рiдною вона.

В десятому колiнi українець,

Свою двомовнiсть я тодi сприймав

Як щось природне,

як культури рiвень.

Я запитань собi не задавав,

Чому батьки що далi, то частiше

Спiлкуються росiйською. I нас

До неї навертають, мов чистiша

Вона вiд рiдної. I ще не раз

Я бачив закопиленiї губи,

Зневаги холод в поглядi вiдкрив

Тодi, коли закохано i любо

Я рiдною спiвав i говорив.

Отут i я задумався: допоки

Нас матимуть за другорядний люд?

Спiвучу мову, нiжну i високу,

Сприймати будуть як словесний бруд.

Ми не самi дiйшли до цього стану.

Нас не любили ще з царя Петра.

Культуру нашу нищено i гнано.

Для них ми — бидло,

здiбне лиш орать.

Де ж наша гiднiсть,

скривджений мiй брате?

Чи мало ми здолали перешкод?

Навчiмось рiдне слово шанувати.

Прекрасну мову має мiй народ!

* * *

Iснують рiзнi рiвнi iнтелекту.

На першому живуть, немов трава.

Мети нема. До iстини далеко.

Їм байдуже – сiвба це чи жнива.

На другiм рiвнi бiльшiсть проживає.

В трудах, немов мурахи, день у день.

Чи є душа? Жива чи неживая?

Нi мрiй, анi поезiй, нi пiсень!

На третьому ти – iстинно людина!

Бо можеш усвiдомити, хто ти,

Пiднятись над собою й свiтом дивним,

Крiзь бiль i радiсть з гiднiстю iти.

Четвертий рiвень – це вже Iскра Божа,

Це свiтлий розум, посланий з Небес.

Вiн розумiє все i навiть може

Собою правити, мiнять себе!

* * *

Найвища мудрiсть – усмiхатись зранку!

Життю радiти, хоч би що було!

Терпiти бiль. Угамувати рану.

Простити ближнiм їх несправжнє зло.

Три корiнцi висмоктують з нас душу.

Найперший – заздрiсть. Жадiбнiсть за ним.

I лiнощi... Настiльки серце сушать,

Що усмiшки не залишають в нiм.

Щоб вирвати їх, треба мати волю

I треба зрозумiти сенс життя :

Любити ближнього, приймати Долю,

I гiдно йти по краю небуття.

* * *

Є люди – мов отруйнi змiї.

У їхнiх жилах жовч, не кров.

Лиш дай їм волю, знову й знов

Перекусати всiх зумiють.

Було б, напевно, i не зле,

Аби гризнули б i себе!

Аж нi. Себе вони плекають

I нiжно люблять, бережуть.

Хто i навiщо дав їм путь

У цiм життi, так i не знаю.

Можливо, вища воля в тiм,

Щоб ми, їх бачачи отруту,

Нiколи, нi в бiду, нi в скруту

Не уподiбнювались їм!

* * *

На що ми витрачаєм нерви?

На тих, хто кров псувати звик.

Зустрiнеться ж такеє стерво,

Як мiй знайомий керiвник.

Вiн дума, що iнтелiгент.

Насправдi ж – примiтивне бидло!

Йому i думати набридло,

А совiсть вже розтринькав вщент.

Вiн – наче свiй у вищих сферах.

Ховає пазурi i злiсть.

У нього комплекс людожера:

Усiх, хто розумнiший, з'їсть!

* * *

Як влада прикраша чоловiкiв!

Було сопливе, миршаве дитятко,

Ледаче, вредне. Лупцював i татко,

I пацани давали стусанiв.

Учився так: то спише, то прибреше,

А то сльозою вимолить трояк,

А в люди вийшов, чеше вгору й чеше!

(Цабе велике був його свояк!)

Пообтесався. Рiзних слiв навчився.

А як мовчить – ну, розум так i пре!

Колись був комунiстом з комунiстiв!

Заядлим демократом став тепер.

Вгодований. Квартира є, добробут.

Не розiбрати тiльки що в очах:

Державнi думи про життя народу?

Чи то щоденного похмiлля чад?

По сутi вiн нiтрохи не змiнився:

Нi розуму, нi глузду, нi iдей.

А я ж на владу мало не молився!

Як влада (зовнi!) змiнює людей!

* * *

Зустрiчаю я красуню.

Очi! Постать! Ноги! Сукня!

Вищий, вишуканий смак!

Але щось у нiй не так.

Бiлолиця! Чорноброва!

...Жуйка в ротi!.. Мов корова

Мне її, перемина.

I красунi враз нема!

* * *

О Господи, почуй мої слова!

Благослови ранковую молитву!

Одна мета – була б душа жива,

Позбутись би суєтної гонитви!

Дай волi й сил у праведних дiлах.

Терпiння дай стерпiти все, що прикро.

Дай розуму, щоб вибрати свiй шлях

I не забути вдень ранкової молитви!

* * *

Як наколотишся за день,

Як натовчешся на роботi,

Так Душу задовбуть турботи,

Що в нiй нi жартiв, нi пiсень!

Iдеш в юрбi. Немає сил.

I раптом — наче хто покличе.

Лице казкової краси!

Блакитнi очi в пiвобличчя!

Перехопило дух на мить:

Пелюстки губ i щiк рум'яна,

Струнка, мов юная Дiана,

Не йде, а начебто летить!

Торкнула усмiшка вуста.

Краса мою збудила Душу.

Я жити хочу! Жити мушу!

Бо є жiнки i є краса!