Поэзия Виталия Иващенко.Сьогодні живемо.

Поезії зі збірки "Сьогодні живемо",

(третє доповнене видання)

Ми живемо в багатоповерхівці,

Де кожен поверх - це духовний рівень.

На першому - малеча, що в колисці,

На другий підніма сім'я і віра.

А потім - друзі, школа, книги, фільми,

В духовний простір всіх кохання кличе,

І самоствердження могутній стимул

Нас піднімає поверхами вище.

На кожнім поверсі - лиш однодумці.

На цьому заздрісні.

На тім - брехливі люди.

Є поверхи тупих, ледачих, дурнів.

На верхніх - благородні життєлюби.

Що вище поверх - люди цікавіші:

Розумні, щирі, душі їх відкриті,

Ведуть життям їх ідеали вищі,

Є радість творчості і насолода жити!

* * *

Для багатьох людей все їх життя -

Це iснування в трьох координатах:

Одна - це грошi, друга - це ниття,

А третя - жовчна заздрiсть до багатих.

У цьому вимiрi живуть i мруть,

Кар'єри роблять i приносять жертви,

Не вiдаючи, що є iнша путь,

Є iнший вимiр i життя, i смертi.

Суть вимiру того - життя душi,

Одвiчний пошук Iстини i Бога,

Бажання жити так, щоб не грiшить,

За людство i за ближнього тривога.

I лише там дано вiдчути нам,

Що ми є частка вiчної природи,

I в свiт прийшли побудувати Храм:

Храм Красоти, Любовi i Свободи!

* * *

Сваритися - це справа недостойна.

Хороші й мудрі вік живуть у мирі

Усміхнено і лагідно, без воєн.

А конфліктують дурні і вампіри.

* * *

Людські стосунки радують і ранять.

Нема людей, хто б не грішив.

Уміння забувати все погане -

Одна з найкращих рис душі.

* * *

Є дві енергії у світі - зла й добра.

З добром у серці нам живеться легко,

Світ радості і творчості - це рай!

Як зло транслюєш -

твориш власне пекло.

* * *

Успішні бувають і юні, і сиві,

У них є характер, бажання і вдача.

Хто хоче, уміє і робить - щасливі.

Їм заздрять нещасні -

бездарні й ледачі.

* * *

Два різні психотипи в світі є:

Один дає - від серця відриває.

А другий з радістю віддасть своє,

Щасливий, що тепер і ти це маєш!

* * *

Не поспiшай дожити до зарплати!

I до побачень час не пiдганяй.

Бо час життя - єдине чим багатi.

Його не дай вам Боже розмiнять

На грошi, на кар'єру чи на славу,

Чи на надiю - збудемось колись!

Живеш сьогоднi! Весело чи мляво,

Ви полюбилися, чи розiйшлись -

То все вторинне. То вже стежки Долi.

Первинне ж - усвiдомити, що ти

Міг не прийти у це життя ніколи.

Для тебе не вiдкрились би свiти

Людей, природи, зоряного неба,

Здобуткiв розуму, мрiй i пiсень.

Куди спiшиш? Чого тобi ще треба?

Смакуй життя сьогоднi! Кожен день!

* * *

Усе мистецтво має дві основи:

Це зміст, що робить з нас людей, - одна,

В ній глибина духовної розмови,

Пізнання світу, вічна таїна.

А друга - форма, образ, новизна,

Що має зацікавити, піймати

Твою увагу. Ти таке не знав,

І ще сто років міг його не взнати.

Звичайно, перша складова складна:

Митець повинен до вершин піднятись,

Щоб наші душі бачити до дна,

Відкрити те, що мудрим треба знати.

Таких митців багато не буває,

Їх шанувальників замало теж.

А в другій складовій проблем немає,

Там простір для фантазії без меж.

Кому кортить митцями називатись

(Їх розвелось по світу - Боже мій!),

Таке придумують! Так люблять хизуватись!

Зірками й геніями звуть себе самі.

Навколо них є завжди блюдолизи,

"Посвячені", жреці мазні і плям.

Вони смакують вибрики й капризи.

На "геніях" хтось добре заробля.

А більшість - темнота! Їм не дано

Вклонятися сучасному мистецтву!..

А, може, і не треба? Все одно

У другій складовій немає сенсу!

* * *

Усе життя ми набираєм бали

Добра чи зла, любові чи ганьби.

На Сході бали кармою назвали,

Там кожен знає, що він заробив.

Ні гроші, ні багата нерухомість,

Ані звання, кар'єра чи чини -

Симпатії людей і чиста совість

Твоїм багатством будуть восени.

* * *

Не створюйте самі собі важливості:

Щось - над усе! А решта - аби як.

Природою караються надмірності,

А ви й не знатимете, чом погано так.

* * *

Людина - це тіло, душа й інтелект.

В трудах інтелект, без зупину працює,

Вперед самовпевнено тіло веде

І голос душі дуже часто не чує.

Душа знає все, відчуває, мовчить,

І пошепки зрідка підказує розуму:

"Облиш. Не твоє. Так не треба робить."

Духовних цей голос наводить на роздуми.

* * *

Як вибрали свій напрям у житті,

Пережили спокуси і тривоги,

Себе не підганяйте у путі -

Процес пішов. Переставляйте ноги.

* * *

Про мову точаться розмови.

То трохи вщухнуть, то ізнов.

Щоб не любити рідне слово -

Такого світ іще не знав.

Але не хочу я ганьбити

Російськомовних земляків.

За нашу мову стільки вбито...

Хто жити й вижити хотів,

Російську мусив вчити й знати.

Без неї ходу не було

Ні до кар'єри, ні до влади.

Без неї - тільки у село!

Так з покоління в покоління

Свідомо сіялося зло,

Щоб наше знищити коріння,

Щоб українців не було!

Ми - не народ, а лиш народність!

У нас не мова - діалект!

Що український інтелект

Колись Москви підняв духовність -

То все забуто!.. Ми, хохли,

Зреклись самі своєї мови,

Хіба не доказ, що ніколи

Народом ми і не були!

Були. І є. І вічно будем!

І рідну мову не зведем!

Бо українці - мудрі люди,

Їх більше буде з кожним днем!

* * *

Цікаво - хто такі еліта?

Багаті думають - вони.

Між них вчорашні пацани,

Перефарбовані бандити,

Удачі й наглості сини.

Еліта - це інтелігенти,

Які без заздрощів живуть,

Самі собі обрали путь,

Їх дух веде, а не монети.

Не треба їм чинів чи звань,

Попри зневагу і тортури,

Еліта - носії культури,

Що правді служать без вагань.

* * *

По телебаченню убивства і бандити

Щодня й щоночі. Знаєш нащо це?

Щоб не жалілись, що погано жити.

Молись на владу! Бо не пронесе!

* * *

Мистецтво світських хронік саме в тім,

Щоб хизуватися на заздрість людям:

Як в розкошах купаються всі ті,

Які, по суті, плавають у бруді.

* * *

Ми розмовляли все життя російською.

На рідну перейшли би залюбки,

Забули все! Ніяково і слизько нам:

Не мова, а суцільні помилки.

Це гріх не наш.

Це зроблено свідомо все,

Щоб зникли ми в імперськім табуні.

Чому немає волі і свідомості,

Щоб відродитись на своїй землі?

Всі нації пишаються походженням,

А нас бентежить штучний мовний шок!

Невже ж духовне нації відродження

Не варте сотні мовних помилок?!

* * *

Ми наче в царстві брехунів:

Що вище чин, то більше бреше!

Йому здається - так дешевше,

Бо люди в більшості дурні!

Такі довірливі й наївні,

Що їх не обдурити - гріх!

Не можна обдурити всіх:

Були і будуть люди гідні,

Порядні, мудрі. Їх терпець

Колись урветься. Геть із хати

Вам прийдеться мерщій тікати,

І царству вашому капець!

* * *

Ми живемо, немов спимо.

На автоматі

Працюємо, спілкуємось, їмо.

Немає часу зупинитись і спитати

Самих себе: чи так ми живемо,

Як нам написано?

Як совість вимагає

Чи ті ми обираємо путі?

Чи не забули ми у суєті:

За Україну МИ відповідаєм!

* * *

Ми усі себе вважаємо розумними,

Та ніхто не зна,

що з нами завтра буде.

Українці!

Прокидайтеся і думайте,

Обираємо не владу,

а Майбутнє!

* * *

Осінній день. Ще сонячно і тепло.

В яскравих барвах спокій і краса.

До холодів, здається, ще далеко,

Такі прозорі й чисті небеса!

Кущі й дерева золотом облиті.

Повсюди риси Божої Краси.

Та не дзвенять пташині голоси.

Птахи багряні полишили віти

І відлетіли у чужі краї.

А ми собі не хочемо признатись:

Нам на крило ніколи не піднятись.

І осінь тепла - це найкращі дні.

Бо завтра прийдуть холоди й морози,

І на сумному вічності порозі

Одне втішає: ми тут не самі!

* * *

Не треба шукати свою половинку!

Її не знайти вам ніколи й ніде.

Шукайте душевну закохану жінку,

Любіть її ніжно, і щастя прийде.

* * *

Кохання - перманентне почуття,

Хоч зрозуміти це, на жаль, не всі готові:

Любов дається раз на все життя.

Любов як почуття. А не предмет любові.

* * *

Мужчини закохані - наче дурні:

Їм тільки б кохати й кохати!

Кохана - це ангел! - вважають вони.

Ні щоб гороскоп почитати.

* * *

Добиватись жінки - це така дурниця!

Хоч стріляйся, хоч труїсь, а ти їй не милий!

Як не ця, то інша - ну, яка різниця?

Головне - знайти таку,

щоб тебе любила!

* * *

Ми, українці, з мамою на Ви.

Господар - батько.

Мама - господиня.

Світлішої немає голови:

І домогосподарка, і княгиня!

Царі і королі, князі і хани

В дружини брали наших залюбки,

Бо не було чарівніших коханок,

Дружин, мудріших за чоловіків!

О скільки є замріяних красунь,

Чорнявих, білолицих, карооких!

Поети ще не раз Вас піднесуть

І в юності, і навіть в зрілі роки!

Ми тягнемось до вас, мов до зірок,

Присвячуємо вам пісні і вірші.

Ніде так не обожнюють жінок!

Тому-то ви у нас найкрасивіші!

* * *

Усі йдуть в ногу, тільки я не в ногу.

Це ненавмисне так, це не кураж.

Я, як усі, пройду свою дорогу.

Я просто чую зовсім інший марш!

* * *

Я вчуся дякувати Господу за все:

За радощі, за прикрощі і втрати,

Якими вміє він попереджати,

Коли життя нас не туди несе.

* * *

Якби були всі люди егоїстами,

То людство вже сконало би давно.

Подвижниками мудрими і чистими

Спокінвіків рятується воно.

* * *

Молитва, що підтримує в путі,

Мені дорожче ворожінь пророчих:

"Сьогодні - це найкращий день в житті!

Я з радістю його прожити хочу!"

* * *

Не стомиться душа радiти,

Жiночу бачачи красу!

Якi красунi є у свiтi!

Яке прекрасне розмаїття!

Що їм плiтки i пересуд!

Iдуть розкуто, гордовито,

Себе, мов прапор, несучи!

Хоч скiльки би було прожито,

Ми поглядами платим мито,

Хоч цьому нас нiхто не вчив.

Не пояснити нi словами,

Нi науково довести,

Чому краса так править нами,

Чарує, радує i манить,

Душi допомага рости.

Вона - i вiдкриття, i подив,

При нiй нiмiєм без причин.

Краса жіноча, хист i врода -

Вiнець гармонiї природи

I вiчна радiсть для мужчин!

* * *

Коли зриваєшся в скандал -

Немає значення від чого -

Ти враз стаєш така чужа,

Базарна і в душі убога.

Від слів твоїх німію я,

Не хочу бачити і чути,

Неначе випито отрути,

Вже ти - не ти, і я - не я.

* * *

Це не любов, як все із пристрастей і мук,

Заради неї власну душу губиш.

Любов - це труд, служіння з радістю тому,

Кого чи що по-справжньому ти любиш.

* * *

Я дуже не люблю розмов про зраду,

Коли, здавалось би, розумні люди

Безцеремонно, заздрісно і радо

Духовне розшматовують у бруді.

Любов - це стан душі. Ніхто не знає

Коли? Чому? За що? Чи прийде знов?

Прийшла. Пішла. У світі зрад немає.

Це просто ви не вберегли любов.

* * *

Безумовна любов - це є рідкісний дар,

Певно, вища духовна потреба:

Я щасливий в полоні краси ваших чар,

І мені більш нічого не треба.

* * *

У кожного в житті своя пора,

Коли душа відкрита для любові,

Для ніжності, поезій і добра,

Коли квітує в світі кольоровім.

В цей час кохання - вищий сенс життя!

За нього можна битися і вмерти!

Без нього не цікавить майбуття.

Кохання втрата - наче подих смерті.

Здається, живемо ми лиш цю мить,

Все, що було і буде, - то дрібниці.

Від щастя серце мліє і щемить.

Блаженство духу мариться і сниться.

Благословенні радощі земні!

Прекрасна

щирих пристрастей свобода!

Як злет життя - закоханості дні.

Перлина їх - любовна насолода.

Незрозуміло в цьому тільки те,

Чому одним лиш раз дано піднятись

До того раю, де любов цвіте?

А інші можуть що не рік кохатись!

Не варто ні хвалити, ні судить

Ні тих, ні тих. На все є Божа воля.

Бо з вищих сфер одним дається мить,

А вибраним - за щось -

любов як доля!

* * *

Чомусь так мало втілені у слові

Миттєвості, в яких життєва суть:

Коли душа співає гімн Любові,

І пристрастей завершується путь.

Самі нарешті. Тиша. Мовчки стежу

За кожним рухом, бо німі вуста.

Спадає легко марево одежі,

Жіноча проявляється краса.

О скільки я чекав на мить такую!

Передчуваю пристрастей обвал.

Затамувавши подих, я цілую

Грудей твоїх омріяний овал.

Не вірять очі, що я все це бачу!

Мені не зупинити ніжних рук.

Цілую всю - духмяну і гарячу,

Я ледь не плачу від солодких мук!

Зникає розум. Рухи всі - стихія!

Двох ніжностей закоханих двобій.

Усе єство у захваті радіє,

І серце мліє: я в тобі! В тобі!

Не зупинитись і не перервати

Цей поступ до блаженного злиття.

Все яскравіші насолоди шати!

Все ближче й ближче апогей життя!

В зустрічних рухах райська насолода,

Бажання, і прохання, і мета.

Твій світлий стогін, наче нагорода,

З гарячих вуст збентежено зліта.

Злились тіла і душі. Світ зникає.

Все завмирає і кудись летить...

Віднині і навіки нас єднає

Краплинка щастя - ця прекрасна мить!

* * *

Кохання неможливо зберегти.

Це диво треба день у день творити

Як стимул жити й прагнути мети.

Дано цей хист лише талановитим.

* * *

Є сторінки таємні у життя.

Хтось береже. Хтось кине на поталу.

Шкода людей, які їх до пуття

За все життя так і не прочитали.

Інтимним світом зветься та глава.

Душа любов'ю повниться до краю.

Як від бажань хміліє голова!

Кохана млосно очі опускає.

Свідомість відключається - і все!

Говорять тільки руки, губи, очі!

Нас вища сила, мов потік, несе,

І ми віддаємося їй охоче.

У цім пориві видно, хто є ми.

Хто є творець. Хто любить, як співає.

Хто затесавсь чужий межи людьми,

Йому зручніше у звіриній зграї.

І темперамент є, і інтелект

В інтимнім дійстві,

в щирості бездонній,

Які дають душі блаженства злет,

Чи юне тіло, чи вже сиві скроні.

Всю насолоду ніжного злиття

Душі коханій хочеться віддати!

Є сторінки таємні у життя -

Їх не соромитися б, а плекати!

* * *

Коханню Бернс пророчив перемогу.

Це гасло я вітаю і сьогодні:

Ніж взяти гріх і винищити сотню,

Приємніше зачати хоч одного!

* * *

Закохані, сваритися не варто!

Не вірте, що гріха у цім немає.

Від кожного конфлікту чи то сварки

Щось ніжне й щире у душі вмирає.

У с м і ш к и

Ви заблукали в лісі, всмерть втомилися.

З останніх сил ведмедя десь знайдіть

І вріжте йому дрюком по потилиці,

Вся втома ваша вивітриться вмить.

* * *

Дружина:

"Знаю, що нема мужчин безгрішних.

Яких ти більше любиш - з двох одне:

Красивих чи розумних?"

"Я? Ні тих, ні інших!

Ти ж бачиш, я люблю лише тебе."

* * *

Синок собачку так просив!

Батьки купили сенбернара.

Синок: "Я щось не зрозумів -

Кому ж кого подарували?"

* * *

"Ми разом рік. А щось не так.

Признаюсь щиро:

Ходив я вже до психіатра,

психотехніка..."

"Признаюся і я: я теж ходила -

До терапевта, двох артистів

і сантехніка."

* * *

"Я - жінка. Остогиділи мені

Плітки, конфлікти, гриземось і плачемо.

Все! В монастир! У чоловічий.

На три дні.

А може на чотири?.. Там побачимо."

* * *

Як добре льотчику! Бо на аеродромі

Його кохана дівчина чекає.

І моряка в морській красивій формі

В порту завжди кохана зустрічає.

І добре дальнобійнику: в кінці тяжкої праці

Його дівчина зустрічає на стоянці.

Погано лише дівчині, хоч розірвися зранку:

То на аеродром, то в порт, то на стоянку!

* * *

"Зіграймо, пані, у цікаву гру:

Той, хто програє, має роздягатись."

"Це вам для чого? Я не розберу:

Щоб милуватися - чи хизуватись?"

* * *

Зайшов у двір. Назустріч пес як рикне:

"Нема нікого вдома!" Гість упав

І знепритомнів... Піднімає віки -

Над ним собака тихо так: "Гав-гав."

"Ти вмієш гавкати, собако клятий?

Чого ж не гавкав?" "Щоб не налякати."

* * *

"Зима проклятуща! Замерзли замки,

Машину не відкрити! Звідки настрій?!"

"А ти кип'яточком полий." "Ти дурний?

Із чайничком іти машини красти?!"

* * *

"Іванку, чом сумний? - татусь питає -

Чому до друзів ти не просишся у двір?"

"Тебе чомусь до школи викликають.

Ти, тату, головне - нікому там не вір!"

* * *

Доярка з похмілля прийшла до худоби.

Ні сил, ні бажання доїти не має.

Над нею турботливий голос корови:

"Тримайся за вим'я, а я поскакаю."

* * *

Опівночі візьміть крило ворони,

Свічу, хвіст пацюка і чорну курку,

І гляньте в дзеркало… Побачите придурка,

Який і досі вірить в забобони.

* * *

Такий роман курортний -

немов прекрасний сон!

Є все, чого в житті недостає!

Закінчилась відпустка.

Виходить на балкон:

"Кохана, глянь, так тут ще й море є!"

* * *

Стюардеса із великими грудьми

Нахилилася до хлопця. А у того шок.

"Чай чи каву чорну питимете ви?"

Хлопець наче очманілий:

"А в якій з них що?"

* * *

Казала баба: "Вчора на Кличка

Напали злодії, забрали все: мобілку,

Годинник, гроші, навіть піджака,

Все награбоване забрали… у могилку."

* * *

Дівиця у авто влітає на заправку:

"Швиденько повний бак!

Що винна вам за все?"

"О'кей! Двигун потрібно

вимкнути спочатку."

"Я вимкнула.

Це так інструктора трясе."

* * *

Самоіронія - талант і ремесло,

Вона лікує душу і знімає смуток.

В мені постійно борються добро і зло,

Але як правило - перемага придурок!

П о е з і я

* * *

Поезія - насамперед просвіта:

Допомагає зрозуміти, хто ми є.

Навчає нас по-справжньому любити

І усвідомити призначення своє.

* * *

Навіщо вірші, як на серці осінь?

Усім прийдеться вчитись жити з нею.

Поезія - чи не єдиний спосіб

Душевної розмови із душею.

* * *

Читаю лист: "Оце варила свиням,

А радіо мололо щось собі,

І раптом - як штовхнуло:

це ти, сину,

Почав читати нам вірші свої.

Баняк в печі, а я відкрила рота

І навіть ворухнутись не могла.

Забула, що чека мене робота,

Душа заклякла наче ожила.

Твій голос, мов би музика із неба,

Заворожив і нагадав таке,

Без чого й жити на землі не треба,

А нам, дурним, здавалося слизьке!

А ти сказав так, як душа хотіла.

І звідки в тебе ті слова взялись?

Від спогадів душевних мліло тіло

І серце тріпотіло, як колись.

Згадались вечорниці біля хати,

Пісні дівочі і вечірній став...

Півпенсії готова надіслати

За вірші, що по радіо читав!"

Подібну сповідь маю не одну я.

Це - премія, щиріша всіх щедрот!

Якщо у селах вірші так цінують,

Погодьтеся, великий ми народ!

* * *

Поезія - не прапор і не жест.

Вона - ознака глибини культури.

Поезія - це унікальний тест

На витонченість духу і натури.

* * *

Все, що живе, все зійде нанівець,

Розчиниться у безвісті, не буде.

Поезія ж - духовності вінець -

Жить буде вічно, доки будуть люди!

* * *

Спасибі, Господи, за те,

Що я прокинувся сьогодні,

Що у душі зберіг святе,

За те, що діти не голодні!

Спасибі, Господи, тобі

За те, що маю душу й розум,

Що ніжні квіти і морози,

Наснагу й біль ношу в собі!

За те, що кожен день несе

Велику радість: в світі жити,

Співати, мріяти, любити,

Спасибі, Господи, за все!